Бабин Яр — Протоколи допиту

1016

Бабин Яр – це всесвітньо відоме місце трагедії, що стала символом Голокосту, найбільший інтернаціональний цвинтар в Україні. Тут в роки фашистської окупації України було розстріляно понад 100 тисяч мирних радянських громадян, військовополонених, підпільників, партизанів, заручників, членів ОУН, психічнохворих та ін.

Фашистські карателі знищували тут за національною належністю євреїв і ромів — жінок, стариків і дітей, за ідеологічною – комуністів і комсомольців, а також тих, хто чимось не догодив владі „ вищої раси”.

У перші дні нацистської окупації Києва у місті розпочалися масові розстріли радянських військовополонених і мирних громадян. 22 вересня 1941 р. першими жертвами страт у Бабиному Яру стали військовополонені Червоної армії. За німецькими звітами, 29-30 вересня 1941 р. тут було розстріляно майже 34 тис. жителів Києва єврейської національності. В розстрілах брали участь зондеркоманда 4-А каральної оперативної групи “С”, два батальйони охоронного полку “Південь”. За даними Надзвичайної державної комісії з встановлення та розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників, яка працювала в 1943-1944, впродовж 778 днів окупації в Бабиному Яру загалом було знищено понад 100 тис. українців, євреїв, росіян, циган та представників інших національностей. Серед страчених – військовополонені, моряки Дніпровської військової флотилії, члени комуністичного і націоналістичного підпілля, партизани, в’язніСирецького нацистського концтабору, заручники. У серпні-вересні 1943 р. напередодні визволення Києва радянськими військами нацисти зробили спробу сховати сліди своїх злодіянь. Було знищено в’язнів Сирецького концтабору, викопано і спалено у печах десятки тисяч трупів з Бабиного Яру. У ніч на 29 вересня 1943 р. команда в’язнів, зайнята на цих роботах, здійснила масову втечу, але врятуватися вдалося лише 15 особам. Відомі факти рятування киянами від загибелі людей єврейської національності. 248 з них удостоєні почесного звання “Праведник Бабиного Яру”, встановленого Єврейською радою України та фондом “Пам’ять Бабиного Яру” при ньому.

На території пам’ятного місця споруджено пам’ятник загиблим у Бабиному Яру в 1941-1943; пам’ятні знаки загиблим членам ОУН, страченим у Бабиному Яру євреям, розстріляним тут дітям. У 1990-х рр. насаджено Алею праведників.

Деякі цитати з протоколи допитів свідків розстрілів: врятувалися, обвинувачених поліцаїв, громадян-очевидців.

… 19 вересня 1941 року фашистські війська вступили в місто Київ, а приблизно через тиждень по місту на стінах будинків та інших будівель були вивішені оголошення. У них пропонувалося усьому єврейському населенню міста з необхідною кількістю одягу, цінностями і документами, а також з триденним запасом їжі, зібратися в районі вулиці Мельника. За неявку на збірний пункт загрожувала кара — розстріл. Так було записано в оголошенні.01460759

Серед дорослих обговорювалося це оголошення. Одні говорили, що їх нібито відправлять на залізничний вокзал, а звідти в Ерец-Ісраель. Інші говорили, що будуть відправляти кудись на роботу, але точно ніхто нічого не знав. Моя мати за національністю була єврейкою, і вирішила йти разом з усім єврейським населенням міста Києва. Зібравши з матір’ю в два великих рюкзаки, по парі змінної білизни і трохи домашніх сухарів, ми вийшли на подвір’я. Пам’ятаю, що у двір також вийшли сусіди, які не встигли евакуюватися, і проводили нас за ворота. Якась жінка дала матері невеликий хрестик з ланцюжком, і вона повісила його мені на шию.

Люди рухалися суцільним потоком. Багато хто ніс на собі зроблені у вигляді рюкзаків мішки. Деякі котили перед собою візки з хворими, нездатними рухатися самостійно. Матері везли в колясках немовлят, а більш старших — несли на руках або вели за руку; ішли абсолютно всі: люди похилого віку, підлітки, жінки і діти. Вони плакали від страху перед прийдешнім невідомим. Чулися насторожені здивування: «Якщо хто думає вивозити з вокзалу, то чому ж збирають на Сирці в районі Бабиного Яру?»

… В одну з груп відібраних для розстрілу потрапила і я зі своєю дочкою Людмилою 4-х з половиною років. Коли мене в числі інших завели в яр, я була в середині цієї групи, нас зупинили. У жінок виривали їх рук грудних дітей і блискавкою відкидали в сторону, як дрова, де їх розстрілювали з автоматів і кулеметів. Завдяки тому, що я була в середині групи, і були сутінки, я, не чекаючи того, коли почнуть розстріл, впала на землю, поклала під себе дитину, в цей час я почула тріскотню кулемета, і люди потрапляли мертвими на мене обливаючись кров’ю. У такому положенні я пролежала години дві, поки все затихло, я залишилася жива і зберегла життя дитині. І коли вже зовсім стемніло, я обережно підвелася і переконавшись, що поблизу нікого з охорони не було, взяла дитину і по трупах стала пробиратися куди-небудь в укриття з метою порятунку.

… Попереду чулися автоматні черги, крики дітей, підлітків, дорослих. Хто не хотів йти до місця страти або в істериці благав про помилування, того фашисти били або цькували собаками. Вже йдучи убік яру, мати встигла крикнути — «Сергію, біжи», а сама в натовпі повільно пішла вниз в яр, в якому гітлерівці розправлялися з мирними ні в чому не винними радянськими громадянами. Я став кидатися на всі боки, не знаючи, що робити, але незабаром помітив одного, окремо стоячого від оточення, гітлерівського солдата, і, звернувшись до нього, я став просити і пояснювати, що я не єврей, а українець, потрапив сюди зовсім випадково і в підтвердження цього став показувати хрестик. Солдат після невеликого роздуму, вказав мені на порожню господарську сумку, що валялась неподалік, і жестами наказав мені збирати в неї радянські гроші, які вітром розносило від того місця, де роздягали приречених. Назбиравши повну сумку грошей, я приніс їх солдату. Він велів заховати гроші під купу одягу, а самому відійти на невеликий глиняний горбок, сісти там. Незабаром біля мене зупинилася ще одна легкова автомашина, в якій були солдат і офіцер в темно-зелений формі. Солдат, який змушував мене збирати гроші, підійшов до офіцера і про щось переговорив, потім жестом покликав мене і звелів сісти в машину, я виконав це. Поруч зі мною села дівчина років шістнадцяти, і автомашина попрямувала в центр міста. На вулиці Саксаганського офіцер нас відпустив, і ми розійшлися.

… Позаду нас стояло оточення, а за ним — цивільні, в тому числі жінки, які дивилися на все це. Люди не просили пощади, але багато хто віддавав за оточення своїх дітей. Німці робили вигляд, що нічого не бачать. Я знаю в Києві кілька людей, які врятувалися таким чином.

… Я викинула свій паспорт, залишивши у себе деякі документи, як-то: профспілковий квиток, трудову книжку, в яких записано тільки моє прізвище, а національність не вказана. Після того, як я потрапила в руки поліцейських, я першим же поліцаям чистою українською мовою заявила, що я не єврейка, що я українка і випадково сюди потрапила; при цьому я йому показувала свої документи. Він мені запропонував сісти неподалік від того місця, де роздягали єврейське населення, і сказав, щоб я почекала до вечора, а ввечері я зможу піти додому. Я приєдналася до групки людей, які випадково туди потрапили. Таким чином, мене не викрили.

… Так я просиділа до вечора. Протягом цього дня я бачила страшні картини: люди на моїх очах божеволіли, робилися сивими, навколо були несамовиті крики і стогони, цілий день стріляли з кулеметів. Я бачила, коли німці відбирали у матерів дітей і кидали їх з обриву вниз до яру. До вечора до нашої групи під’їхала машина, з неї вийшов німецький офіцер. Розпитавши, що це за група, він наказав усіх нас розстріляти, пояснивши, що звідси можна випускати людей, які, хоча і не є євреями, але бачили все те, що тут сталося.

Нас вишикували і погнали вгору. Увійшовши в проріз піщаної стіни, ми опинилися на вузькій стежині на краю обриву. З протилежного боку яру німці почали нас розстрілювати з автоматів. Наша група складалася, приблизно, з 25-30 осіб. Я побачила як поруч зі мною люди після розстрілів падали вниз з обриву. Ще до того, як в мене був зроблений постріл, я кинулася з обриву вниз. Я впала на трупи щойно розстріляних людей і прикинулася мертвою. Я чула, як німці спустилися вниз і пристрілювали поранених. Я боялася поворухнутися, до мене підійшов один поліцейський, побачив, що на мені немає крові, покликав німця, сказавши при цьому, що я, здається, ще жива. Я затамувала подих; один з них мене ногою штовхнув так, що я повернулась долілиць. Німець став мені однією ногою на груди, а інший на тильну частину руки — кисть. Переконавшись, що я на це не реагую, вони пішли. На руці у мене утворилася рана, а шрам є і зараз. Минуло небагато часу, і нас стали засипати землею. Шар землі був невеликим, і мені вдалося вибратися з-під землі. Уже в темряві я тихенько підібралася до стіни урвища і з великими труднощами вибралася нагору. Я вибралася на край обриву недалеко від того місця, де перед розстрілом роздягали. Коли я піднімалася по обриву вгору, мене гукнув хлопчик, що теж залишився в живим. Дві доби я разом з цим хлопчиком намагалася вибратися з «Бабиного Яру». Перший день я ховалася на дереві, а хлопчик Мотя сидів в кущах; другий день просиділа в смітнику. На другий день я бачила, як німці наздогнали тікаючу з яру стару жінку і хлопчика 5-6 років. Стару вони застрелили, а хлопчика закололи ножем. Приблизно метрів десять від цього місця сім німців вели двох молодих дівчат, згвалтували їх тут же і закололи. До ранку третього дня Мотя, який намагався перебратися до Куренівці, був убитий. Я чула два постріли, але не бачила, хто зробив у нього ці постріли. На третій день до ранку я пішла в якийсь сарай. Мене в цьому сараї виявила господиня. Я приховувала всю історію моєї втечі з «Бабиного Яру» і розповіла їй про те, що я йду з окопів, попросивши показати дорогу в місто. Вона нібито погодилася це зробити, підморгнула своєму синові років 17-ти, той кудись зник і через кілька хвилин з’явився з німецьким офіцером і, вказавши на мене, сказав: «Ось, пан, юда». Німець наказав мені йти за ним. Ми пройшли приблизно кроків 50. Німецький офіцер завів мене в один з будиночків, де кілька німців сиділи і снідали. Він мені наказав сісти на підлогу, а німцям, що тут сиділи, наказав мене не випускати.

Всі німці поснідали і пішли, залишивши одного, який мене чатував. Цей німець мене змусив прибрати одну кімнату, потім другу. Через деякий час той же німецький офіцер привів ще двох молодих єврейських дівчат, а потім нас вже трьох повів до «Бабиного Яру» і привів до того місця, де я спостерігала роздягання людей за чотири дні до цього. Виявилося, що я недалеко відповзла від місця розстрілів. Ми дуже швидко прийшли до цієї, так званої, «роздягальні». Нас приєднали до групи людей похилого віку і дітей, які вже сиділи на майданчику. Ми прочекали декілька годин. До цього місця прибули машини з радянськими військовополоненими для засипки ярів з трупами. Нас посадили на цю машину і повезли. Спочатку нас повезли до гаражів, які були розташовані навпроти єврейського кладовища, але там нас не прийняли і повезли далі. У цій групі була одна медсестра Люба Шамин. Ми з нею домовилися, що при нагоді на ходу стрибнемо з машини. Так ми і зробили. В районі Шулявки я зістрибнула з машини перша. Оточившим мене людям я розповіла, що німець, який взявся мене підвезти, не зрозумів мене і не зупинив там, де потрібно було, і тому я змушена була стрибнути на ходу. Звідти я попрямувала до дружини мого двоюрідного брата — польці Фалінської. Там мене прихистили і надали допомогу. Люба Шамин також стрибнула з машини не на далекій відстані від мене, і ми попрямували до Фалінської, де, переночувавши, пішли в Дарницю до знайомої Люби.

… Через 2-3 дні я почув постріли в «Бабиному Яру» з автоматів і кулеметів. Зі своїм двоюрідним братом Ткаченко Василем ми пробралися за проходячою підводою на вул. Дорогожицьку, в яку впирався яр. З цієї вулиці нам було видно, як німці з боку кладовищ гнали маси людей, серед яких в більшості були жінки, люди похилого віку і діти. Раніше на автомашинах привозили в основному чоловіків. Хворих, нерухливих старих і дітей везли на двуколках. Перед цим у них відбирали речі і цінності. Заводили для цього до кар’єрів, а потім з обриву яру розстрілювали. Я спостерігав цю жахливу картину протягом 20-30 хвилин. Колони людей безперервним потоком рухалися під конвоєм до місця розстрілу. Я пішов додому. З садиби нашого будинку чутні були нескінченні черги з автоматів і кулеметів. Розстріли тривали днів 10. Потім оточення Яру було знято і відкрився проїзд в сторону Лук’янівки. Розстріли тривали і після, але вже в основному в нічний час.

… Після переводу мене направили працювати в особисту охорону Багазія  і я разом з ним став їздити на розстріли. Таких поїздок було три. Групу ми привезли в «Бабин Яр» і виявили там один рів ще не зовсім заповнений трупами від попередніх розстрілів, вишикували своїх заарештованих на краю цього рову і залповим вогнем з автоматів розстріляли всіх. Жінок і дітей розстрілювали після чоловіків, причому діти були різного віку від 2-х-3-х років і вище. Маленьких дітей, які не йшли з рук матері, розстрілювали разом з матерями. А тих, які були трошки побільше, ставили разом з дорослими на краю рову.

… У тій обстановці я залишився з батьком, мати і бабуся опинилися десь попереду. Тепер точно не пригадаю місце, але на одній з дільниць було безліч дрібних ярів, вимитих дощовими струмками, і тут охоронці стояли далі один від одного. Скориставшись цим, батько зіштовхнув мене в один з ярів і сам пішов за мною. З яру ми вибралися на кладовище, де дочекалися глибокої ночі і потім пішли в село на батьківщину батька. Там, через кілька днів батько був затриманий гітлерівцями і розстріляний, а я деякий час переховувався у знайомих, потім в січні 1942 р. перейшов лінію фронту і був покликаний в Радянську Армію.

… Тоді був пустир, на якому росли великі товсті дерева. Там сиділи німці і вимагали документи. Коли мама вийняла паспорт, німець взяв його кинув у багаття у себе за спиною, де вже було купа таких документів. Забрали у матері кільце і кинули коробку з коштовностями, яка стояла поруч. Потім веліли відкрити валізу, вийняли всі документи та кинули їх в багаття. Ми йшли далі по вул. Мельника. По обидва боки дороги стояли гітлерівці і вимагали здавати речі і цінності. Люди кидали рюкзаки, валізи, сумки і йшли далі. Ми теж кинули свої сумки з речами. З боку Бабиного Яру вже виразно чути було автоматні черги.

… Біля краю майданчика були підвищення, а між ними вузькі проходи, що ведуть в яри, в яких фашисти знищували мирних громадян. На цьому майданчику гітлерівці зривали з людей одяг і напівроздягнених гнали до місця страти. Люди металися з одного місця на інше, як збожевільні, крики приречених і автоматні черги злилися в суцільний гул.

… Я була дуже маленька, і в пам’яті у мене збереглися лише окремі картини цієї страшної дороги. Коли ми дійшли до того місця, де забирали речі, документи і вже чітко чулися кулеметні постріли, мама стала просити бабусю врятувати мене. Бабуся зі мною на руках підійшла до поліцая і, хрестячись і показуючи паспорт, сказала, що вона українка. Поліцай замахнувся прикладом, і хотів вдарити мене по голові, але бабуся підставила своє плече, і від удару впала разом зі мною на землю, прикриваючи мене своїм тілом. Підійшов німець і, піднявши бабусю за комір, штовхнув її в натовп. Я міцно вчепилася в бабусину шию. Збожеволівши від страху і болю, бабуся кинулася бігти. Люди перед нею розступилася і, пробігши трохи назад, вона побігла в бік єврейського кладовища. У нас вистрілили кілька разів, але не потрапили, і ми сховалися між деревами старого кладовища. Ми довго бігли, але ніхто нас не переслідував, і ми зачаїлися в кущах між могилами. Там ми просиділи до вечора, слухаючи безперервні автоматні черги. Коли зовсім стемніло, ми вийшли зі своєї схованки і стали шукати дорогу додому. Бабуся погано знала цей район, а в темряві і зовсім заблукала. Ми бродили навколо яру, підходили непомітно до самого яру, бачили людей, які врятувалися від розстрілу і сидять на землі і на трупах.

… Ми всі йшли по Брест-Литовському шосе, несли дітей на руках, плакали. Завернули на вулицю Керосинну і вийшли на вулицю Мельникова … Так ми підійшли до самого Бабиного Яру. Там заслоном стояли німецькі солдати і підганяли людей … Німецький солдат звернув увагу на нас. На руках у мене був маленька білява дитина, і він звернувся до мене: «Юде?», Я відповіла: «Так, пане». Він промовив «Цурюк, капут Шейн блонд Клейн Кінді, Цурюк!» І ми з сестрою зрозуміли: він підказав нам, що потрібно бігти. Я зі Славіком ледве вибралася з натовпу, забувши про рідних. Ми опинилися на кладовищі і сховалися в склепі.

… Людей конвоїри заганяли на велику рівну площадку, де змушували роздягатися до нижньої білизни і групами приблизно по 50-60 чоловік гнали в яри, звідки лунали кулеметні і автоматні черги. Важко передати, що діялося на майданчику. Люди плакали, кричали, падали на землю з благанням про пощаду, але карателі їх жорстоко били палицями, цькували собаками і гнали до місця страти. Я бачила, як гітлерівець вирвав у молодої жінки немовля і витрусив його з ковдри в яр. Цю страшну картину розправи над мирними радянськими громадянами я спостерігала приблизно протягом 30 хвилин, потім мені стало моторошно, і я пройшла ближче до вул. Дорогожицькій, в надії піти на ринок. Але по всій цій вулиці суцільним потоком йшли люди і пройти було неможливо. Я дуже засмутилася від такого жахливого видовища і повернулася додому.

… Крім масових розстрілів, які мені доводилося бачити, я також була свідком тієї жахливої трагедії, коли німці в ямах розпалювали великі багаття і на раніше влаштованих шибеницях, під багаттям, вішали на очах матері немовля, а мати, кидаючись врятувати дитину кидалася в багаття і спалювалась. Крім цього я також особисто бачила, коли на вищевказану шибеницю вішали чоловіків і жінок, і вони поступово згоряли.

… Приблизно через два тижні після масових розстрілів у Бабиному Яру я йшла у напрямку заводу «Більшовик» повз територію, де потім був побудований концентраційний табір, і спостерігала таку картину: уздовж протитанкового рову, повз німецького солдата бігли напівроздягнені жінки, діти і чоловіки, цей солдат давав ляпаса кожному втікаючому повз нього. Відбігши від солдата на кілька метрів, люди падали в протитанковий рів від пострілів з кулемета. Де стояв кулемет, і хто з нього стріляв, я не бачила. Покінчивши знищення євреїв, варвари взялися за розстріли радянських і партійних працівників. Щовівторка і щоп’ятниці в Бабиному Яру цілими днями привозили в закритих машинах військовополонених комуністів і виробляли розстріли їх. Розстріли, таким чином, тривали до грудня 1942 року.

Сьогодні урочище Бабин Яр — це братська могила, де знайшли останній притулок від ста до двохсот тисяч чоловік. Починаючи з 29 вересня 1941 року, перші п’ять днів тут розстрілювали тільки єврейське населення Києва, потім — ромів, караїмів, українських націоналістів, військовополонених та священиків. Буквально за перші два дні тут загинуло понад 34 тисяч євреїв. Наймолодшій жертві трагедії було всього три дні: дитина народилася 26 вересня, а вже 29 розділила трагічну долю своїх батьків. Найстаршій жертві, яка покоїться на дні урочища, було 103 роки.

Ілля ЛЕВІТАС, президент Єврейської ради України, президент фонду «Пам’ять Бабиного Яру», президент Ради національних товариств України:

— З 29 вересня по 3 жовтня розстрілювали тільки євреїв, потім було затишшя, а потім стріляли всіх: і військовополонених, і націоналістів, і всіх, хто їм заважав. Тому з ініціативи ізраїльської сторони поминання загиблих євреїв перенесено на третє жовтня, тому що зараз, під час іудейського Нового року, релігією заборонені всі дії.

Сьогодні кияни дуже мало знають про трагедію в Бабиному Яру. Потрібно робити «уроки пам’яті», кожен киянин повинен пройти по пам’ятниках Бабиного Яру: і євреям, і націоналістам, і Тані Маркус — усім. Напевно, молодому поколінню сприймати цю трагедію як свою важко. Це вже правнуки тих людей. Але про це потрібно пам’ятати. Люди повинні знати, що була така трагедія, особливо кияни, на чиїй землі вона сталася. У Києві розстрілювали не лише в Бабиному яру, а й в ботанічному саду на Печерську, біля пам’ятника «Батьківщина-мати», в Голосіївському районі … Ми хочемо, щоб день пам’яті всіх жертв був саме 29 вересня.

В Україні є 630 місць, де розстрілювали євреїв. На деяких з них є пам’ятні знаки, а багато з них перебувають в полях, лісах і ніяк не позначені. Більш того, українці самі себе не поважають — більше 2000 тисяч сіл було спалено в Україні разом з їх жителями під час війни, але до сих пір немає офіційної дати поваги їх пам’яті.

Що стосується трагедії в Бабиному Яру, то 2 липня 1976, через 35 років після трагедії, поставили цей пам’ятник, є не втіленням трагедії, а прикладом соцреалізму. Він недоречний, адже це має бути пам’ятник скорботи. Він стоїть не на тому місці, де розстрілювали, так як там, де розстрілювали, земля була дуже м’яка, і макет пам’ятника в ній просто тонув. В останні кілька місяців радянської влади встигли поставити і Менору — семисвічник, єврейський релігійний символ. Він стоїть і зараз, але теж не там, де розстрілювали євреїв, а на місці єврейського кладовища, яке свого часу було найбільшим в Європі. До речі, воно переходило в мусульманське кладовище і в караїмська. Його зруйнували в кінці 1950-х. Тут побудували телевежу, стадіон і автозаправку — саме на місці, де були кістки сотень тисяч похованих …

Свою історію треба пам’ятати і знати в деталях. Іноді можна почути, що трагедія Бабиного Яру — це трагедія єврейського народу та інших національностей. Ми говоримо і шукаємо шляхи, щоб відновити істину. Важливо знати правду, яка не може бути сьогодні однією, а завтра — вже іншою.