Клариса Ліспектор – українка, єврейка, бразилійка. Потрібне підкреслити

545
Клариса Ліспектор (10.12. 1920 г., 9.12. 1977 г.)
Чи не найяскравішою українською зіркою на бразильському літературному небосхилі є Клариса Ліспектор (у деяких перекладах Кларіс Лішпектор) – вона ж уродженка Чечельника Хая Пінхасівна Ліспектор. Звичайно, українка вона двічі умовна – з Україною її пов’язує лише місце народження (хоча у багатьох традиціях батьківщиною людини вважається місце, де зарито її пуповину) та український акцент у їдиші, яким розмовляли її батьки. Проте коли бразилійці хочуть підкреслити, що Україна їм не чужа, то згадують насамперед прізвище «Ліспектор». І не дивно – адже ця етнічна єврейка українського походження залишила настільки помітний слід у бразильській літературі, що її твори можна бачити у навчальній програмі, а портрет – на поштових марках.

Як і у кожного порядного письменника, у Клариси було важке дитинство. Її родина залишила Україну, рятуючись від погромів та зубожіння. Проте дуже скоро виявилося, що у Бразилії життя теж далеко не мед. Родина боролася зі злиднями, а коли Кларисі виповнилося дев’ять років, мати померла. Щоб залатати постійну діру в родинному бюджеті, з сімнадцяти років дівчина починає працювати приватним викладачем португальської. (До речі, слід зауважити: Клариса настільки асимілювалася, що навіть не розмовляла їдишем, не кажучи вже про якесь дотримання предківських традицій. Ідеальний емігрант – із погляду держави, звичайно.)
Проте по-справжньому талановитій людині несприятливі умови ідуть на користь – і Клариса закінчила не лише гімназію, а й Національний Факультет Права у Ріо-де-Жанейро. У студентські роки їй теж довелося паралельно працювати – адже помер батько, тому розраховувати на будь-яку допомогу ззовні вже взагалі не випадало. Утім, редагування газети «А Нойче» дало Кларисі змогу надрукувати деякі свої оповідання – вона писала їх ще з дев’яти років, проте спочатку видавці відмовлялися їх публікувати, оскільки ці оповідання не мали сюжету – лише враження…
Здавалось би, шлюб із молодим дипломатом мав покласти край життєвим труднощам Клариси Ліспектор. Та де!.. І хтозна, що краяло Кларисине серце більше – те, що у одного з двох її синів було виявлено рідкісну форму шизофренії, чи неприродні для інтроверта обов’язки дружини дипломата – а так хотілося присвятити більше часу не світському спілкуванню з чужими людьми, а сім’ї, дітям… «Що я бідніша, то більше на мені прикрас», – говорить у цей час письменниця.
Власне, письменницька слава прийшла до Клариси Ліспектор рано – у 1945 р. Її перший роман «Близько до серця» здобув премію фонду Граса Аранья, заснованого Бразильською Літературною Академією. Не всі критики сприйняли роман схвально – хтось шукав у ньому вплив Вірджинії Вульф та Джеймса Джойса, яких Клариса навіть не читала, а когось дратував феміністичний характер твору… Проте наступні книги письменниці змусили літературознавців звикнути до своєрідного стилю письменниці і навіть вигадати термін «дискурс тиші».
Світова війна, родинні негаразди та кочовий спосіб життя родини дипломата – у таких декораціях Клариса Ліспектор писала свої книги, тримаючи на колінах друкарську машинку. Проте цілком закономірно, що таке життя мало закінчитися розлученням…
І знов настали важкі часи – точніше, набули більш звичної форми безгрошів’я. Аліментів та гонорарів на життя усе одно не вистачало – і Клариса змушена була згадати молодість і повернутися до журналістсько-редакторської діяльності. Проте паралельно вона все одно продовжувала писати – зокрема і дитячі книги, а також вела обширне листування з колегами…
Портрет Клариси Ліспектор пензля Джорджо де Кіріко
Цікавий факт: за кілька років до смерті портрет Клариси Ліспектор написав бразильський художник Карлос Скляр – і хай хтось скаже, що це не українське прізвище!
Джерело: vsiknygy.net.ua