Ім’я академіка Дмитра Івановича Яворницького сьогодні є одним із найвідоміших і найпопулярніших в Україні. Широкій громадськості він відомий передусім як видатний дослідник історії запорозького козацтва і фундатор Дніпровського історичного музею. Вченого за правом вважають «енциклопедистом козаччини», «Нестором» Запорозької Січі, неперевершеним збирачем пам’яток старовини. Широчінь наукових зацікавлень Д. Яворницького яскраво демонструє його творча спадщина, що нараховує понад 200 опублікованих праць з історії, археології, етнографії, фольклору, лексикографії, джерелознавства, археографії, архівної та музейної справи, спеціальних історичних дисциплін, а також художні твори (прозові й поетичні). Великий масив його доробку ще чекає на публікацію.
Д. Яворницькому належить пріоритет у створенні комплексного фундаментального дослідження з історії запорозького козацтва. Зібрані й збережені науковцем різноманітні колекції є цінним джерелом у царині гуманітарних наук. Своєю викладацькою, лекційною та екскурсійною діяльністю він вельми прислужився справі популяризації історичних знань, пробудженню патріотичних почуттів, національної самосвідомості українського народу. Науковець-патріот завжди перебував у гущині громадського життя України, брав активну участь у просвітянському русі, в діяльності різних культурно-освітніх, наукових, благодійницьких товариств, підтримував широкі творчі та дружні стосунки з багатьма вітчизняними й іноземними діячами.
За своє тривале життя Д. Яворницький зазнав зльотів і падінь, радість творчого натхнення і наукових здобутків, обвинувачень та переслідувань з боку царату і більшовицької тоталітарної системи, матеріальної скрути, моральних та фізичних страждань. У науці, в дослідницькій роботі бачив він сенс свого життя. Академік Д. Яворницький до останнього зостався вірним девізові: «Працюй доти, доки б’ється серце!»
Загальновідому стислу біографію Яворницького варто було б доповнити деякими моментами.
● На переважній більшості друкованих праць науковця стоїть прізвище «Еварницький». Уперше «Яворницький» зустрічається в статтях 1890 р., що були надруковані в «Екатеринославских губернских ведомостях» із подвійним підписом: «Еварницький – Яворницький». Але ще у 1886 р. в листі до редактора першого українського історичного журналу «Киевская старина» Ф. Г. Лебединцева Д. Яворницький прохав, щоб його статті підписували саме подвійним прізвищем «Д. І. Еварницький (Д. І. Яворницький)». За радянських часів Дмитро Іванович іменує себе тільки «Яворницьким». У листуванні з рідними та друзями прізвище «Яворницький» вчений почав вживати набагато раніше, ніж у друкованих працях, ще у 1884 р.
● Дитинство Д. Яворницького пройшло у скрутних умовах матеріальних нестатків. Проте батько – Іван Якимович, хоча й був малоосвіченою людиною, намагався дати синові освіту, залучаючи його до читання. Тривалими зимовими вечорами, коли сім’я збиралася у маленькій хатинці, батько по складах читав дітям книжки. Мати пряла, а Дмитро з сестрою Горпиною лежали на печі й захоплено слухали батька. Особливе враження справив на маленького Дмитра безсмертний твір Миколи Гоголя «Тарас Бульба». Образ козака Тараса глибоко запав у душу шестирічного хлопчика. Він невтішно ридав над долею козака Тараса Бульби. Пізніше Яворницький згадував, що «як дочитали до того місця, де Бульбу вішають, сльози, дитячі сльози, градом котились у мене із очей». Звідтоді й назавжди закохався Дмитро в історію легендарної Запорозької Січі та її славетних лицарів.
Батьківське читання змінювалося піснями, що їх чудово співала мати. Чудовий голос мав і батько майбутнього історика. Музично обдарованим виявився і Дмитро. Згодом він почав записувати пісні в рідній Сонцівці. Саме з цих записів й розпочалася дослідницька діяльність науковця.
● Початкову освіту Д. Яворницький здобув у рідному селі, а у 1867 р. почав навчатися в Харківському повітовому училищі, куди потрапив випадково, завдяки дружбі із сином власника економії в Сонцівці. Панич не хотів їхати вчитися сам, і тоді поміщик разом із сином послав на свої гроші вчитися й Дмитра.
● Час навчання Д. Яворницького в Харківському університеті (1877 – 1881) припадає на вельми сумний період в історії української культури. Емський указ 1876 р. значно посилив тиск на українське друковане слово (заборонялися будь-які видання українською мовою). У цей час було небезпечно виявляти симпатії до української мови, літератури, історії, популяризувати її. З іншого боку, це був період складання в Російській імперії кризи пануючої системи. Це був час апогею народницького руху, однією з провідних сил якого було студентство. Студентські заворушення призводили до тимчасового закриття університетів і припинення навчання. Такі події відбувалися й у Харківському університеті.
Вимушені канікули Д. Яворницький намагався проводити вдома, щоб допомогти батькам і відпочити, бо слабкий здоров’ям з дитинства він часто хворів. У рідній Сонцівці він не гаяв часу, а збирав фольклорний матеріал, записував пісні, що їх співали мати та односельці.
У студентські роки знов сполохнуло «полум’я пристрасті» до запорозького козацтва», що ще у дитинстві кинуло у серце Д. Яворницького батьківське читання гоголівського «Тараса Бульби». Вже на 2-му курсі Дмитро Іванович визначився з темою дослідження: «Виникнення та устрій Запорозького коша», почав вивчати літературу, шукати джерел, що висвітлювали історію запорозького козацтва.
● Окрім наукової діяльності, Д. Яворницький брав активну участь у громадському житті харківської інтелігенції. Восени 1884 р. з його ініціативи виникла ідея видати літературний збірник українською мовою. У той час заборони українського друкованого слова це був досить сміливий крок. Редагувати цей збірник мав також Д. Яворницький. Однак цей проект не здійснився.
● Реакція 1880-х років позначилася на житті й Харківського університету, зазнали тиску усі демократичні елементи. Природно, що енергійне дослідження і популяризація Д. Яворницьким крамольної історії запорозького козацтва, його активна громадська діяльність викликали вороже ставлення до нього з боку влади. Він потрапив в опалу, восени 1884 р. був обвинувачений в «українофільстві» і «сепаратизмі» й незабаром позбавлений стипендії і звільнений з університету. «И не думал и не думаю быть сепаратистом, – пояснював Д. Яворницький. – Люблю клочок земли! Люблю потому, что не нахожу нигде другого утешения, люблю потому, что там есть широкий простор для моей раздольной натуры, люблю потому, что в чистых речных водах своей Украйны вижу печальный образ своей особы. Эх, знали бы люди, как тяжело мне жить на свете! Одно утешение – броситься в степь, углубиться в дни давно прошедшего времени… Так разве это сепаратизм?».
● «История запорожских козаков» вважається «літописом» запорозького козацтва. В 1-му томі міститься інформація про кордони, гідрографію, топографію, клімат, рослинний та тваринний світ запорозького краю, історію виникнення козацтва, устрій Запорозького війська, його склад, чисельність, адміністративно-судову владу, збройні сили, господарство, побут, церковний лад і освіту, зовнішні стосунки запорожців з християнськими й мусульманськими сусідами тощо.
● Д. Яворницький був не тільки захопленим дослідником, а й натхненним популяризатором української історії та культури. Окрім численних наукових та науково-популярних публікацій у періодиці, важливу роль відігравали його лекції, передусім з історії запорозького козацтва, археології, кобзарського мистецтва.
● Активна культурно-громадська діяльність Д. Яворницького, яку науковець не припиняв, не залишалася поза увагою влади. Нагляд поліції за ним тривав, навіть одного разу в його помешканні було зроблено обшук. Й нарешті, у 1891 р. наказом міністра народної освіти І. Делянова, Д. Яворницькому, вже у категоричній формі, заборонялося викладати в учбових закладах Російської імперії «за тенденциозное проявление в лекциях антипатии к московской истории и правительству и пристрастие к истории Малороссии».
Проте знову на допомогу прийшли друзі, які намагалися здобути для Д. Яворницького такого місця, щоб він мав і гарне утримання, і вільний час для наукових занять, й щоб сама посада була фаховою і приносила задоволення. Спільними зусиллями Г. Алексєєва, В. Васютинського, П. Пелехіна, П. Сабадилова та ін. Д. Яворницького було призначено на посаду чиновника з особливих доручень при туркестанському генерал-губернаторові з метою вивчення місцевого краю і створення музею, з утриманням 2000 руб. на рік. Це відрядження, яке дослідники творчості Д. Яворницького вважають засланням, виявилося вельми корисним для його наукової роботи. Період перебування Д. Яворницького в Середній Азії (Ташкент, Самарканд) співпав з часом активної колонізації цього краю, жвавим культурним життям тут. Сюди приїздило багато вчених з різних країн, досліджувалася місцева історія, проводилися археологічні розкопки, зокрема французькими та англійськими вченими. Приїздили театральні трупи, музиканти, влаштовувалися бали, концерти, пікніки.
Давня історія та пам’ятки культури цього краю захопили Д. Яворницького. Він поринув у дослідження і збирання старожитностей. Український історик вельми прислужився створенню музею в Самарканді, що відкрився у липні 1896 р. Значним внеском Д. Яворницького у дослідження історії Середньої Азії треба вважати серію його статей в місцевій (газети «Окраина», «Туркестанские ведомости») та центральній («Новости и биржевая газета») періодиці. Але головним досягненням став «Путеводитель по Средней Азии от Баку до Ташкента в археологическом и историческом отношениях» (Ташкент, 1893), за який науковцеь одержав орден Станіслава ІІІ ступеня (1893 р.) та орден Бухарської Золотої Зірки ІІІ ступеня (1894 р.) і чин колезького асесора (гражданський чин VIII класу).
У Середній Азії Д. Яворницький продовжував напружено працювати над історією козаччини, зокрема над другим томом «Истории запорожских козаков» (СПб., 1895), а також над книгою про кошового Івана Сірка, що вийшла друком у 1894 р. в Петербурзі. Іван Сірко був найулюбленішим героєм Д. Яворницького, якого науковець вважав славою і гордістю запорожців, великим полководцем, справжнім українським патріотом, колосальною й разом із тим типовою особистістю славетного запорозького козацтва.
3-й том монографії вийшов у 1897 р. Критика неоднозначно зустріла цей твір Д. Яворницького, якого обвинувачували в ідеалізації та романтизації козацтва. Для нього Запорожжя – це республіка, де панував «повний ідеал рівності». Запорозький козак, в уявленні Д. Яворницького, це перш за все – воїн і лицар, який інтереси товариства ставить вище за особисті. В своїх працях Д. Яворницький обґрунтував прогресивну роль запорозького козацтва в історії українського народу і міжнародне значення героїчної боротьби козацтва проти мусульманської турецько-татарської навали, що загрожувала усьому слов’янському світові.
● Мешкаючи в Москві, Д. Яворницький, як і раніше, читав багато лекцій по різних містах, особливо часто намагався приїжджати в Україну, постійно мріяв про «курінь» на березі Дніпра-Славути. Улюбленішим місцем його відпочинку був невеличкий хутір Богодар в Олександрівському повіті Катеринославської губернії. Саме у цьому благословенному куточку, де вилась річка Ганчул, стиха несучи свої води до Вовчої, насолоджувався Дмитро Іванович чудовою «козацькою мовою», «німів» від чарівної гри на сопілці сліпого кобзаря Хоми Провори. Саме тут «лікував» Д. Яворницький свою наболілу душу.
● Лекції Д. Яворницького були для слухачів, особливо невеликих провінційних міст, справжньою подією, надовго западали у душу, пробуджували творчий імпульс. Поетична натура Д. Яворницького, його знання, музична обдарованість, хист оповідача, умне, добре обличчя, привітність, щирість, емоційність – все це приваблювало до нього, передусім жінок. Знаходилися серед останніх й такі, що мріяли бути його «рабинями», освідчувалися йому. Була в житті Дмитра Івановича жінка, яку він ніжно називав «Вечірньою зіркою». Мешкала вона на Катеринославщині. В листі до Дмитра Івановича вона писала, що він, як ясний місяць, освітлює її життя, й що вона є найщасливішою, бо має такого душевного друга, який її так добре розуміє. На жаль, поки що це інкогніто встановити не вдалося. За деякими опосередкованими даними можемо припустити, що її прізвище було Жило.
Найбільшою популярністю користувалися лекції Д. Яворницького про українських кобзарів, бандуристів та лірників, які супроводжувалися їх співами. Вчений опікувався долею кобзарів, допомагав влаштовувати їх концерти, давав гроші, притулок в музеї і власному будинку. Історик був не тільки популяризатором кобзарського мистецтва, але й носієм українського фольклору, знав багато пісень і чудово їх співав, особливо улюблену ним «Ой у полі могила з вітром говорила».
● З ім’ям Д. Яворницького пов’язане становлення вищої освіти на Катеринославщині. Він став одним з перших професорів щойно створеного Катеринославського університету. 29 липня 1918 р. його було обрано професором кафедри історії України цього учбового закладу, в якому 20 вересня того ж року він прочитав лекцію «Україно-руське козацтво перед судом історії». Ним був розроблений курс історії місцевого краю.
● У 1918 р. відбулася доленосна подія в особистому житті Дмитра Івановича. Він одружився з учителькою Серафімою Дмитрівною Буряковою (1879 – 1943). Окрім цивільної реєстрації шлюбу, відбулося вінчання. Серафима Дмитрівна стала Д. Яворницькому справжнім відданим другом, сподвижником, помічницею, виконувала трудомістку секретарську роботу.
● У 1920-ті рр. Д. Яворницький виступив із серією історичних та фольклорно-етнографічних статей. Визначною подією в творчому житті вченого було видання 1-го тому «Словника української мови» (Катеринослав, 1920). Це видання – результат майже 40-річної невтомної праці дослідника. Брак паперу у ті скрутні часи не дозволив надрукувати наступні 2 томи. На жаль, ще й досі не вдалося цього зробити. Роботу над Словником вчений продовжував до кінця життя. У 1928 р. було видруковано й розповсюджено звернення Д. Яворницького до колег з прохання надсилати йому все, що стосується до «людської словотворчості». Цей Словник і музей ім. О. Поля Дмитро Іванович вважав «найкоштовнішим своїм скарбом».
● Коли стало відомо про те, що внаслідок спорудження греблі Дніпрові пороги будуть затоплені, посилився потік відвідувачів сюди, щоб подивитися на цю окрасу Дніпра, на ці реліктові валуни. А кращого гіда, ніж Дмитро Іванович, неможливо було уявити. Свого часу Євген Чикаленко, переповнений враженнями від подорожі з Д. Яворницьким, відзначив, що «пройтись з Яворницьким дніпровими порогами – се ж пережити всю минувшину, уявити у всіх дрібницях запорозьке життя». Д. Яворницькому належить ґрунтовне видання «Дніпрові пороги», яке вперше було надруковане в Харкові у 1928 р., мало величезний успіх й зразу перетворилося на бібліографічну рідкість.
● У 1920-ті рр. відбулося офіційне визнання наукових досягнень Д. Яворницького.
Наприкінці 1929 р. Державне видавництво України запропонувало Д. Яворницькому підготувати (переробити) до видання його «Историю запорожских козаков». Однак, вже насувалися страшні часи сталінських репресій, проводилися масові чистки від «неблагонадійної» інтелігенції, тотальне стеження, викриття «шкідників», доноси, фабрикувалися справи і проводилися гучні процеси. Й хоча Д. Яворницький не брав активної участі у політичному житті, він перебував на обліку в ДПУ як соціально небезпечний елемент. Вже у середині 1920-х рр. на нього був донос і встановлено таємний нагляд. Сам знаходячись під «прискіпливим оком системи», Д. Яворницький не боявся підтримувати, заступатися, надавати роботу в музеї, залучати в Дніпробудівську експедицію тих, хто зазнав утисків. У 1933 р. Д. Яворницький був обвинувачений в «буржуазному націоналізмі», а керований ним музей оголошений «кублом націоналістичної контрреволюційної пропаганди». Після такого нищівного обвинувачення за наказом міністра освіти УРСР В. Затонського від 31 серпня 1933 р. Д. Яворницького було звільнено з посади директора музею. В листі до приятеля Олекси Коваленка Дмитро Іванович писав: «Так, друже мій Олекса Васильовичу, мене зовсім вичистили з музею… Настрій у мене надзвичайно тяжкий. Боюсь сам за себе». Від такої несправедливості науковець захворів і цілих півроку лежав хворий, на волосину від смерті. І тільки дякуючи лікарям та дружині Дмитро Іванович встав з ліжка. Чотири місяці йому не виплачували академічної пенсії. Щоб не вмерти з голоду, приходилося нести на ринок різні речі та з того й жити. Допомагали академікові місцеві шанувальники його творчості, приносили продукти.
У 1937 р. в Україні було сфабриковане чергову справу так званого «Українського націоналістичного контрреволюційного підпілля» на чолі з головою РНК УРСР П. Любченком. Д. Яворницького також зарахували до верхівки цієї організації й визнали «натхненником» дніпропетровського «контрреволюційного підпілля». Заарештовані по цій справі свідчили проти Д. Яворницького. Однак самого науковця не заарештували. Дослідники висувають різні причини цього: похилий вік Д. Яворницького, його науковий авторитет, заступництво високих посадовців тощо.
Під час обвинувачень й утисків Дмитро Іванович намагався домогтися справедливості. Він звертався до друзів, знайомих, впливових осіб (В. Затонського, Г. Петровського, В. Чубаря, В. Шапірова та ін.). Але час був страшний, люди були залякані, боялися підтримувати стосунки з тими, хто потрапив в опалу. Багато з тих, хто потенційно міг допомогти вченому, самі опинилися під прискіпливим оком системи, а інші взагалі за ґратами.
● На початку 1935 р. своє життя вчений оцінював на «три з мінусом». До музею він вже не повернувся, але творчу діяльність не припинив, у якій, як й завжди, знаходив душевне заспокоєння і моральне задоволення.
● Так склалося, що власних дітей у Д. Яворницького не було, але все своє життя він допомагав племінникам та іншим родичам. У студентські роки він досить часто приїжджав додому в Сонцівку. Кожний його приїзд був справжнім святом для всієї родини. Особливо раділи батьки, котрі вельми пишалися ученим сином. Вони з нетерпінням чекали листів від «дорогого Митички». Коли від нього надходили листи, збиралася уся родина і батько уголос читав листа, а мати слухала зі сльозами. Коли син приїздив додому Ганна Матвіївна демонструвала усю свою кулінарію, а у вечорі мати пряла і співала пісень, серед яких її улюбленими були пісні «Лучинушка», «Верба моя кучерява», «При долинушке стояла» та ін. Дмитро із захопленням, як у дитинстві, слухав співи матері й сам співав разом з нею. До їхньої хати збиралися сусіди, й тоді Д. Яворницький читав «лекцію», а удень ходив у поле дивитися кургани. У 1885 р. помер батько Д. Яворницького Іван Якимович, якого він дуже кохав і поважав, й смерть якого він трагічно переживав. Після смерті батька мати Д. Яворницького жила у доньки Горпини у селі Сороковка на Харківщині, а з 1910 р. й до кінця життя мешкала в онуки Тетяни Іванівни Коломієць. Коли у 1916 р. померла мати Д. Яворницького, телеграма своєчасно не попала до Дмитра Івановича і він не зміг проводити мати в останню путь.
Єдина рідна сестра Дмитра Івановича – Горпина Іванівна (1853 – 1906) була одружена із священиком с. Сороківка Харківської губернії Іваном Тимофійовичем Пономарьовим (? – 1898). Д. Яворницький вельми переживав, що його сестра не здобула освіти, але коли вона одружилася, то чоловік навчив її писати і читати. Сім’я сестри жила досить скрутно і Д. Яворницький весь час допомагав їй матеріально.
● Заповіт науковця поховати його біля стін створеного ним музею був виконаний лише у 1961 р., коли було зроблено перепоховання. У 1995 р., з нагоди 140-річчя від дня народження академіка Д. Яворницького, у Дніпропетровську, біля історичного музею відбулося урочисте відкриття пам’ятника видатному українському діячеві (скульптор – В. Наконечний, архітектор – В. Мірошниченко). Пам’ятник споруджений на народні кошти.
За матеріалами otkudarodom.ua