Звичаї та релігія якутів

66

Первинним осередком суспільного ладу якутів давно вже зробилася окрема сім’я (кергеп або иал), що складається з чоловіка, дружини і дітей, проте часто зі включенням і інших родичів, які живуть разом. Одружені сини зазвичай виділялися в особливу господарство. Сім’я була моногамна, але ще не так давно, на початку XIX ст., Серед заможної частини населення існувала і полігамія, хоча кількість дружин не перевищувало зазвичай двох-трьох. Дружини в таких випадках жили часто нарізно, ведучи кожна своє господарство; якути пояснювали цей звичай зручністю догляду за худобою, розподіленим між декількома дружинами.

Укладенню шлюбу передувало, іноді задовго, сватання. Збереглися залишки екзогамії (відомої ще за документами XVII в.): До новітнього часу намагалися брати дружину в чужому роді, а багаті, не обмежуючись цим, шукали наречених по можливості в чужому наслеге і навіть улусі. Виглядівши наречену, жених, або його батьки, посилали своїх родичів сватами. Останні, з особливими церемоніями і умовною мовою, умовлялися з батьками нареченої про їх згоду і про розміри калиму (хали, або Сулу). Згоди самої нареченої в давнину зовсім не питали. Калим складався з худоби, але розміри його сильно коливалися: від1-2 до багатьох десятків голів; до складу калиму завжди входило і м’ясо битого худоби. В кінці XIX в. посилилося прагнення переводити калим на гроші. Частина калиму (Курум) призначалася для частування під час весільного бенкету (в документах XVII ст. Слово «Курум» означає іноді взагалі калим). Сплата калиму вважалася обов’язковою, вийти заміж без нього дівчина вважала для себе безчестям. У добуванні калиму нареченому допомагала рідня, іноді навіть віддалені родичі: в цьому проявлявся старовинний погляд на весілля як на общеродового справу. У розподілі отриманого калиму теж брала участь рідня нареченої. Зі свого боку наречений отримував за нареченою придане (енн’е) — почасти теж худобою і м’ясом, але більше предметами одягу і начиння; цінність приданого становила в середньому половину цінності калиму.

У самих весільних обрядах теж велику роль грав рід. У старовинних весіллях брало участь багато гостей, рідня нареченого і нареченої, сусіди та ін Урочистості тривали по кілька днів і складалися з рясних частувань, різних обрядів, розваг — ігор і танців молоді та пр. Ні наречений, ні наречена не тільки не займали центрального місця у всіх цих святах, але майже і не брали участь в них.

Подібно весільним обрядам термінологія споріднення теж зберегла в собі сліди більш ранніх форм шлюбу. Назва сина — уол — значить власне «хлопчик», «хлопець»; дочки — Киис — «дівчинка», «дівчина»; батько — пекла (буквально «старший»); дружина — ойох, але в деяких місцях дружину звуть просто д’ахтар ( «жінка»), емеехсін («стара») і т. п.; чоловік — ер; старший брат — Убай (баї), молодший — іні \ старша сестра — едьій (Агаси), молодша — балис. Останні 4 терміна служать і для позначення деяких дядьком і тіток, племінників і племінниць та інших родичів. Загалом Якутська система спорідненості близька до систем позначення спорідненості ряду тюркських народів.

Становище жінок і в сім’ї і в суспільному житті було приниженим. Чоловік — глава сім’ї — користувався деспотичною владою, і Жепа не могла навіть скаржитися на погане поводження, яке бувало досить частим явищем, якщо не з боку чоловіка, то з боку його ріднить. Безправна і беззахисна женщяна-чужеродка, що потрапила в нову сім’ю, обтяжувати важкою роботою.

Важким було також положення людей похилого віку, одряхлілих і втратили працездатність. Про них мало дбали, погано годували й одягали, іноді навіть доводили до жебрацтва.

Становище дітей, незважаючи на отмечавшуюся багатьма спостерігачами любов якутів до дітей, було теж незавидним. Народжуваність у якутів була дуже висока; в більшості сімей народжувалося від 5 до 10 дітей, нерідко до 20 і навіть вище. Однак внаслідок важких умов життя, погане харчування та догляду була дуже високою і дитяча смертність. Крім рідних дітей, у багатьох, особливо малодітних, сім’ях були часто прийомні діти, яких нерідко попросту купували у бідняків.

Новонароджених обмивали біля вогню камелька і натирали вершками; остання операція проводилася і пізніше досить часто. Мати годувала дитину грудьми довго, іноді до 4-5 років, але поряд з цим дитина отримувала і ріжок з коров’ячим молоком. Якутська колиска являє собою довгастий ящик з тонких гнутих дощечок, куди загорнутого дитини укладали, прив’язуючи ременями, і залишали так на довгий час, не виймаючи; колиска забезпечена жолобом для стоку сечі.

Підростаючі діти повзали зазвичай на земляній підлозі разом з тваринами, напівголі або зовсім голі, надані самим собі, причому догляд за ними нерідко обмежувався прив’язкою на довгий ремінь до стовпа, щоб дитина не потрапила у вогонь. Вже з раннього віку діти бідноти привчалися поволі до праці, виконуючи посильні для них роботи: збір хмизу в лісі, догляд за отарою і пр.: дівчаток привчали до рукоділля і домашнім заняттям. Діти тойони отримували кращий догляд, їх балували та ніжили.

Іграшок у дітей було мало. Це були зазвичай саморобні, зроблені батьками, а іноді і самими дітьми дерев’яні фігурки тварин, маленькі луки і стріли, маленькі будиночки і різна начиння, у дівчаток — ляльки та їхні маленькі костюмчики, ковдри, подушки і пр. Ігри якутських дітей нескладні і досить одноманітні . Характерно відсутність галасливих масових ігор; взагалі діти якутської бідноти росли обично тихими, малорухомими.

Релігія

Ще в другій половині XVIII в. велика частина якутів була хрещена, а в X] X в. всі якути вже значилися православними. Хоча перехід у православ’я викликався здебільшого матеріальними мотивами (різні пільги і подачки охрещуваним), але поступово нова релігія входила в побут. У юрті, в червоному кутку, висіли ікони, якути носили хрести (цікаві великі срібні нагрудні хрести-прикраси у жінок), ходили до церкви, багато з них, особливо тойони, були ревними християнами. Це й зрозуміло, так як християнство набагато краще, ніж шаманізм, було пристосоване для задоволення класових інтересів багатіїв. При всьому тому, однак, стара, дохристиянська релігія зовсім не зникла: старі вірування, хоча і дещо видозмінені впливом християнських ідей, продовжували наполегливо триматися, шамани — служителі старого культу — як і раніше користувалися авторитетом, хоча й змушені були більш-менш приховувати свою діяльність від царської адміністрації та духовенства. Шаманство та пов’язані з ним анімістичні вірування виявились, мабуть, найбільш стійкою частиною старої якутської релігії.

Шаманство якутів за все ближче стояло до тунгуському типом. Якутський шаманський бубон (шірокоободний, овальний) нічим не відрізнявся від тунгуського, костюм був теж тунгуського типу, за винятком того, що якутські шамани камлали з непокритою головою. Подібність стосується не тільки цієї зовнішньої сторони, а й більш істотних особливостей шаманських вірувань і обрядів.

Якутський шаман (ойуун) вважався професійним служителем духів. За якутським уявленням, шаманом міг зробитися всякий, кого духи оберуть на служіння собі; але зазвичай шамани походили з одних і тих же прізвищ: «в роду, де раз об’явився шаман, він вже не перекладається», — говорили якути. Крім чоловіків-шаманів, були і жінки-шаманки (удадан), що вважалися навіть більш могутніми. Ознакою готовності до шаманської професії зазвичай було нервове захворювання, яке і вважалося свідченням «обрання» людини духами; за цим слідував період навчання під керівництвом старого шамана і, нарешті, обряд публічного посвяти.

Вважалося, що обрав шамана дух ставав його духом-покрови-телем (емегет). Вірили, що це душа одного з померлих великих шаманів. Зображення його у вигляді мідної плоскої людської фігури нашивали в числі інших підвісок на грудях шаманського костюма; це зображення теж називалося емегет. Дух-покровитель давав шамана силу і знання: «Шаман бачить і чує тільки за допомогою свого емегет». Крім цього останнього, кожен шаман мав свого звіриного двійника (ийе-киил — «мати-звір») в образі невидимого орла, жеребця, бика, ведмедя і т.п. Нарешті, крім цих особистих духів, кожен шаман під час камлання вступав у спілкування з цілим рядом інших духів у звіриному або людському образі. Різні категорії цих духів, так чи інакше пов’язаних з діяльністю шамана, мали певні найменування.

Найважливіша і численна група духів були абааНи (або абааси), духи-пожирачі, дії яких і приписували різні хвороби. Лікування шаманом хворого в поданні віруючих якутів в тому й полягала, щоб з’ясувати, які саме абааси заподіяли хвороба, вступити в боротьбу з ними, або принести їм жертву, вигнати їх з хворого. Абааси живуть, по шаманським уявленням, своїми племенами і пологами, зі своїм господарством, частиною в «верхньому», частиною в «нижньому» світі, а також в «середньому» світі, на землі.

Хто живе в «верхньому» світі приносили в жертву коней, в «нижньому» — рогата худоба. До абааси були близькі також НВР — злі духи, здебільшого дрібні, що представляли собою душі померлих передчасною і насильницькою смертю людей, а також душі померлих шаманів і шаманок, чаклунів і пр. Цим юер теж приписувалася здатність завдавати людям хвороби; але живуть вони в «середньому» світі (на землі і біля неї). Уявлення про юер дуже близькі до росіян старовинним повір’ям про «нечистих» або «заложних» небіжчиків. Помічниками шамана під час камлання, що допомагали йому робити різні фокуси, вважалися дрібні духи келени.

З великих божеств шаманського пантеону на першому місці стояв могутній і грізний Улуу-Тойон, глава духів верхнього світу, покровитель шаманів. «Він створив шамана і навчив його боротися з усіма цими бідами; він подарував людям вогонь». Живучи у верхньому світі (на західній стороні третього неба), Улуу-Тойон може також спускатися на землю, втілюючись у великих звірів: ведмедя, лося, бика, чорного жеребця. Нижче Улуу-Тойона розташовуються інші більш-менш могутні божества шаманського пантеону, кожне з яких мало своє ім’я та епітет, своє місцеперебування і свою спеціальність: такі Ала Буурай Тойон (Арсан Дуолай, або АЛЛАР-Огоньор — «підземний старий») — глава підземних абааси, творець всього шкідливого і неприємного, Аан Арбатии Тойон (або Архах-Тойон) — викликає сухоти і ін

Наявність образів великих божеств у шаманському пантеоні якутів відрізняє якутське шаманство від тунгуського (у тунгусов була розвинена віра в великих богів) і ставить його близько до шаманізму Алтайський-саянскіх народів: взагалі це-риса більш пізній стадії розвитку шаманізму.

Головні функції шаманів складалися в «лікуванні» хворих людей і тварин, а також у «запобіганні» всяких нещасть. Прийоми їх діяльності зводилися до камлання (з співом, танцем, ударами в бубон і пр.), зазвичай н?? Чному, під час якого шаман доводив себе до нестями і, за повір’ям якутів, душа його літала до духів або ці останні входили в тіло шамана; шляхом камлання шаман перемагав і виганяв ворожих духів, дізнавався від духів про необхідні жертви і приносив їх і т . д. Попутно під час камлання шаман виступав в якості гадателя, відповідаючи на різні запитання присутніх, а також проробляв різні фокуси, які повинні були підвищити авторитет шамана і страх перед ним.

За свої послуги шаман отримував, особливо в разі успіху камлання, певну плату: величина її коливалася від 1 р. до 25 р. і більше; понад те, шаман завжди отримував частування і їв жертовне м’ясо, а іноді брав частина його додому. Хоча шамани зазвичай мали своє власне господарство, іноді й чимале, плата за камлання становила для них значну дохідну статтю. Особливо ж важким для населення була вимога шаманів приносити криваві жертви.

Майже з таким же забобонним страхом, як до шаманів, ставилися іноді і до ковалів, особливо до спадкових, яким приписувалися різні таємничі здібності. Коваль вважався почасти ріднею шамана: «коваль і шаман з одного гнізда». Ковалі могли лікувати, давати поради і навіть пророкувати. Коваль кував залізні підвіски для шаманського костюма, і вже одне це викликало страх перед ним. Коваль мав особливу силу над духами, бо, за повір’ям якутів, духи бояться стукоту заліза і шуму ковальських міхів.

Крім шаманства, існував у якутів інший культ: промисловий. Головне божество цього культу — Бай-баяна, лісовий дух і покровитель мисливського та рибіого промислу. За деякими уявленнями, існувало 11 братів баяна. Вони давали удачу на промислі, і тому мисливець перед промислом звертався до них з призиванням, а після вдалого промислу жертвував їм частину видобутку, кидаючи шматочки жиру в багаття або обмазуючи кров’ю дерев’яні затесіпи — зображення баян.

З промисловим господарством, повідомимо, було пов’язано уявлення про іччі — «господарів» різних предметів. Якути вірили, що всі тварини, дерева, різні явища природи мають іччі, так само як і деякі домашні предмети, наприклад ніж, сокиру. Ці іччі самі по собі не добрі і не злі. Щоб задобрити «господарів» гори, круч, річки, ліси і пр., якути в небезпечних місцях, на перевалах, переправах і пр. приносили їм маленькі жертви у вигляді шматків м’яса, масла та іншої їжі, а також клаптів матерії і т. п . До цього ж культу приєднувалось шанування деяких тварин. Особливим забобонним шануванням користувався ведмідь, якого уникали називати по імені, боялися вбивати і вважали чаклуном-оборотпем. Шанували також орла, якого звали Тойон киил («пан звір»), ворона, сокола та деяких інших птахів і тварин.

Всі ці вірування сходять до древнього промисловому господарству якутів. Скотарське ж господарство також породило своє коло уявлень і обрядів. Це — культ божеств родючості, слабкіше інших вірувань зберігся до новітнього часу і тому менш відомий. Саме до цього кола уявлень ставилися, очевидно, віра в айии-благодійні істоти, божества — подавці різних благ. Місце проживання айии передбачалося па сході.

Перше місце серед цих світлих духів належало Урунов-Айии-Тойону («білий творець пан»), мешкав він на восьмому небі, був добрий і не втручався у справи людей, тому і культу його, здається, не існувало. Образ Айии-Тойона, втім, сильно перемішався з рисами християнського бога. За деякими віруваннями, ще вище Айии-Тойона стояв Аар-Тойон, мешканець дев’ятого неба. Нижче їх слід було велика кількість інших світлих божеств, більш-менш діяльних і приносять різні блага. Найбільш важливою фігурою з них вважалося жіноче божество Айиикит (Айиисит), подателька родючості, покровителька породіль, що давала дітей матерям. На честь Айиисит приносили жертву під час пологів, і так як вважалося, що після пологів богиня 3 дні гостює в будинку, то після закінчення трьох днів влаштовувався особливий жіночий обряд (чоловіки на нього не допускалися) проводів Айиисит.

Головним вшануванням світлих божеств — покровителів родючості був встаріну кумисной свято — икиах. Такі свята влаштовувалися навесні і на половині літа, коли молока було багато; влаштовувалися вони на відкритому повітрі, на лузі, при великому скупченні народу; головним моментом Исиах були урочисте литу кумису на честь світлих божеств, моління цим божествам, урочисте питво кумису з особливих великих дерев’яних кубків (чороон). Після цього влаштовувалося бенкет, потім різні ігри, боротьба та ін Головну роль на цих святах в минулому грали служителі світлих божеств, так звані айии-ойууна (по-російськи «білі шамани»), які, втім, давно вже перевелися серед якутів в зв’язку із занепадом усього цього культу. В кінці XIX в. про білих шаманів збереглися тільки перекази.

У цих культах як добродійних, так і грізних божеств грала роль колись військова аристократія — тойони; останні були зазвичай упорядниками та Исиах. У своїх легендарних генеалогіях тойони нерідко виводили свої прізвища від того чи іншого з великих і могутніх божеств.

Стародавні Исиах містили в собі і елементи родового культу: за переказами, вони встаріну влаштовувалися за родами. У якутів збереглися й інші пережитки родового культу, але теж лише у вигляді слабких слідів. Так, у них збереглися елементи тотемізму, відмічені ще в літературі XVIII в. (Страленберг). Кожен рід мав колись свого покровителя у вигляді жи?? Отного; такими тотемами пологів були ворон, лебідь, сокіл, орел, білка, горностай, Белогуб жеребець та ін Свого покровителя члени даного роду не тільки не вбивали і не вживали в їжу, але навіть не називали по імені.

Із залишками родового культу пов’язано і що збереглося серед якутів шанування вогню. Вогонь, за повір’ями якутів, найчистіший елемент, і його заборонялося оскверняти і ображати. Перед початком всякої їжі встаріну кидали шматочки їжі у вогонь, бризкали в нього молоком, кумисом та ін Все це вважалося жертвою господареві вогню (Уот-іччіте). Останній представлявся іноді не в однині, а у вигляді 7 братів. Зображень їх не робили. Культ предків у якутів був представлений слабко. З померлих особливо шанувалися шамани і різні видатні люди, духів яких (юер) чому-боялися.

Джерело: http://04.com.ua