Великодні Звичаї Гуцулів

382

Великдень Воскресіння, чи велику ніч Воскресіння Господнього усі гуцули святкують дуже урочисто.

У великодну суботу при заході сонця коло кожного подвір’я на пагорбу можна побачити великий вогонь. Ватра палає аж до ранкової зорі, певно, на пам’ять про вогнище, яке палила сторожа коло гробу Воскреслого. Коли ж вогні гаснуть, це свідчить про те, що гуцули зі своєю родиною в святкових строях вирушають у похід до церкви.

Робиться це тихо і поважно. Отець дому або дід йде кінно попереду, а молоді – за ним. Усередині йде господиня дому з конем, обвішаним різним печивом, званим паскою, схованим у двох великих дерев’яних посудинах. На далеких під’їздах до церкви зсідають з коней і далі йдуть пішки,простоволосі. Коней в’яжуть на ксьондзовому подвір’ї чи до дерева на цвинтарі.

Свою їжу гуцули розкладають так, що кожен пагорбок становить осібну групу. Триває шанобливе мовчання. Коли побачать душ пастиря, який іде до церкви, на обличчях з’являється якись урочистий вираз. Усі зразково слухають службу, а коли ксьондз затягне: «Христос воскрес з мертвих», падають навколішки, як підстрелені, часто по 50 і більше.
Після святої служби настає свячення паски, при якому треба краплями свяченої води загасити свічку, що горить на хлібі. У великій громаді ця праця ксьондзові завдає трохи прикрості, бо доки обійде всіх, то заболить права рука. Ледве священик встигне покропити останню паску свяченою водою, як парафіяни у великому тлумі беруться складати свою їжу на коней. При цьому тричі хрестячись і промовляючи «Христос воскрес», а у відповідь чуючи «Воістинно воскрес», гуцули вітають один одного.
Ксьондз віншує своїх парафіян: «Дай Боже, абисте сесі свята мирно опровадили і других мирно дочекали», на що ті йому відповідають; «І Ви з нами!». Далі всі всідаються на коней і в найбільшому галопі женуть додому, бо вірять, що який господар першим прибуде на свій грунь, той в поточному році буде першим і в господарці.
У хаті господиня роздає дітям по цілому свяченому яйцю. Батько сідає за стіл, щоб навпроти нього сидів найстарший син. Паску кладуть не на самій середині столу, а трохи ближче до господаря, який звертається до свого сина з такими словами: «Чи видиш мене, синку?». Син відповідає; «Ой виджу». Тоді батько знову повторює: «Чи видиш мене, синку?». Той каже: «Ой виджу». Втретє батько запитує: «Чи видиш мене, сину?». Хлопець знову ж відказує: «Ой виджу». Господар на те говорить: Дай Боже, абис мене на другий рік не видів». І лише після цього ламає паску і починає їсти. Ті батькові слова звучать ніби якись прокльон, але насправді вони є добрим побажанням. А саме6 аби та паска, що лежить на столі, на другий рік була такою великою, щоб син не зміг по через неї побачити батька, який сидить навпроти.
Такий звичай, до речі, існує і дотепер на острові Рюгені, розташованому на північ від Норвегії. А походить він, цей звичай, ще з дохристиянських часів і первісно був пов’язаний з якоюсь поганською богинею. У цьому може пересвідчитися кожен, хто побуває на острові чи хоча б вникне в описи скандинавських звичаєвих старожитностей. Власне, цей факт ще раз доводить, що гуцули прийшли до Карпат з північного заходу. Острів Рюген прошу не плутати з містом Ригою, що в Латвії, так само як і гуцулів з москалями, котрих не зуміє ототожнити і найспритніший софіст.
Близько полудня молодь сходиться на забаву, яка відбувається коло церкви. Парубки дзвонять, старші поважно придивляються, коли ж до церкви наблизиться ксьондз, вітають його, звичайно, шістьма пострілами з пістолетів.
Як відомо, на Поділлі і Покутті молодь на цвинтарі коло церкви танцює і співає: «Іде, іде Зелман, іде, іде його брат, іде, іде Зелманова, і братова, ціла родина». Поміж гуцулами цієї пісні не чув. Певно, привілей Зелмана, який орендував церковні ключі, гір не сягав. Нам це нині видається дивним, але то і справді було так. То є пам’яткою про ослаблення польських лав і про згубний вплив зловорожих фанатиків єзуїтів на русинів.

Джерело vebtour.