Микола Цертелєв — грузинський князь з українською душею

173

Миколу Андрійовича Цертелєва, нащадка грузинських князів, якому долею було накреслено стати збирачем, видавцем і дослідником українських народних дум можна по праву вважати одним із корифеїв української фольклористики. Непроста доля цієї людини та висока оцінка його просвітницької діяльності, дана М. Сумцовим, М. Грушевським, І. Крип’якевичем, Д. Дорошенком та О. Субтельним, змушують нас детальніше зупинитися на життєвому і творчому шляху цієї надзивичайно важливої персони в історії української культури.

М. А. Цертелєв народився в 1790 р. в Хоролі Полтавської губернії. Його батько перебував на царській службі у званні корнета. Дід доводився двоюрідним братом імеретинському князеві Давиду Церетелі, а той знаходився у близькому оточенні грузинського царя Вахтанга VI, який змушений був, під тиском перських і турецьких загарбників, залишити батьківщину і шукати притулку в Росії, де й жив у Москві на Пресні, в так званій Грузинській слобідці.

Дитинство і юність Миколи Цертелєва (справжнє прізвище Церетелі) пройшло в Україні. Тут за вірну службу государеві його дід одержав 30 дворів кріпаків у Хорольській сотні Миргородського полку. Допитливий юнак полюбив український народ і його самобутню культуру. Здобувши непогану освіту в батьківському маєтку, М. Цертелєв поступив було на службу в Чернігові, але швидко вийшов у відставку. В 1810 р. він вступає до Московського університету, де закінчує словесний факультет. Перед ним відкривалася блискуча чиновницька кар’єра. Але князь не став шукати щастя-долі в столицях, а повернувся в Україну, де й прожив більше десяти років (1815 — 1828) у хорольському маєтку, займаючись переважно літературно-фольклорними справами.

Енергійний і талановитий дослідник, Цертелєв одним із перших освічених людей Росії піднявся до розуміння значення народної поезїї. Цьому безперечно сприяла і духовна атмосфера часу, який з повним правом можна назвати початком українського Відродження. Не був час, коли в Україні з’явилося перше покоління національної інтелігенції, яка склалася, насамперед, із дворян, що походили зі старої козацької старшини. Час, коли в середовищі освіченої публіки різко зріс інтерес до рідної історії, особливо до періоду Козаччини. Наприкінці XVIII ст. з’являються перші праці істориків-аматорів Василя Рубана («Краткая летопись малороссийская»), Опанаса Шафонського («Черниговского помесничества топографическое описание»), Якова Маркевича («Записки о Малороссии»).

Із 1800 р., коли імперська геральдична канцелярія стала піддавати сумніву право нащадків козацької старшини на статус дворян, серед української знаті прокотилася хвиля обурення і протестів, а деякі з її представників, зокрема Роман Маркевич, Тимофій Калинський, Василь Черниш, Андріян Чепа, Василь Полетика, Федір Туманський, зібравши історичні документи, виступили в 1801 — 1810 роках з рядом статей про славетні діяння і високий статус своїх предків.

У цей час не публікована протягом десятиліть «Історія Русів» активно, хоч і таємно, поширювалася серед лівобережного дворянства, прославляючи і романтизуючи козацьку минувшину, літописці І. Грабянка, С. Величко та Самовидець наполегливо трудяться над завершенням своїх літописів. Це був час, коли, за образним висловлюванням Є. Сверстюка, прозвучав «на витоптаному пустирі нашої історії заразливий сміх Котляревського», який своєю безсмертною «Енеїдою» відкрив світу українську літературну мову — калинову. М. Грушевський відзначив: «Був такий час, коли… почали й на Україні збирати народні пісні, перекази, учитися народної мови, а з тим набиратися більше поважання, більше любові до простого народу, і до своєї мови, до своєї народності. Побачили, що під убогою сільською стріхою можна знайти не раз більше щирості, справедливості й розуму як у багатьох палатах. Довідалися, що той сірий, поневірений народ, ті піддані — кріпаки, що їх пани «ставили за скотів», створив прегарні співанки, зложив чудові пісні й думи. Узріли чоловіка в тім підданім і стали думати про поліпшення його долі».

Саме середовище, в якому жив і працював М. А. Цертелєв, аж ніяк не можна назвати духовною провінцією, глибинкою. Цертелєв часто відвідував маєток Д. П. Трощинського у Кибинцях, який по праву вважався одним із осередків української культури першої чверті XIX ст., і іменувався в середовищі освіченої публіки «малоросійськими Афінами». Тут познайомився з домашнім театром відомого мецената, в спектаклях якого брали участь батько і мати М. В. Гоголя, та й сам маленький Нікоша вже виконував у них епізодичні ролі, зустрівся з блискучим сатириком і філософом В. В. Капністом, художником В. А Боровиковим, упорядником унікальної бібліотеки в Кибинцях І. Р. Мартосом, російським дипломатом і філософом, учнем Г. Сковороди, В. С. Томарою, лікарем Н. Я. Трохимовським та іншими передовими людьми свого часу. В маєтку Д. П. Трощинського шанували українську народну пісню та історичні думи. Завжди гостинно зустрічали «гомерів українських степів» — сліпих кобзарів і бандуристів.

Часто бував Цертелєв і в Хомутці, в гостинному домі письменника і дипломата І.М. Муравйова-Апостола, працював у його багатій бібліотеці, познайомився з майстерністю прекрасної капели музикантів і, головне, зустрічався з синами Івана Матвійовича — майбутніми декабристами Сергієм, Матвієм та Іполитом. Та й сусідні Лубни на початку XIX ст., як зазначає у своєму щоденнику А.П. Керн, «были наполнены отличными людьми, даже по образованию не слишком запоздалыми».

Якщо ж до цього додати, що в рік народження М. А. Цертелэва ще мандрував по Україні добрими старими шляхами, обминаючи казенні «стовпи неотесані», «невтомний ловець птаха-істини» Г. С. Сковорода і сіяв у людських серцях мудрість любові та самопізнання, а зовсім поряд, у Зубівці, син Грузії Д. Гурамішвілі завершував головний твір свого життя, поему «Давитіані», то стане зрозуміло, що талановитому юнакові самим Богом було накреслено спробувати знайти і своє місце в цьому інтелектуальному сузір’ї України. Певно, батько М. Цертелэва, а особливо його дід, мали зв’язок із Л. Гурамішвілі. Неможливо уявити двох грузинів, що змушені були разом покинути Вітчизну, які б жили відлюдькувато, не спілкуючись, за якихось 30 верст один від одного.

Та, безперечно, головною передумовою виходу в світ збірки народних історичних дум України, підготовленої М. Цертелєвим, була трагічна і героїчна історія українського народу, збережена в образній формі дум і народних пісень вдячною пам’яттю людською.

Безпосереднім же поштовхом до створення збірки, як повідомляє сам Цертелєв, послужили дві зустрічі з мандрівними кобзарями в маєтку Трощинського: «…находясь долгое время в Полтавской губернии, сделал я небольшой опыт собрания старинных малороссийских песен». «Случай, помогавший многим открытиям, был виновником сего опыта, — розповідає автор у статті «Розсуждение о старинных малороссийских песнях». — Нечаянно попался мне слепой, шестидесяти лет, бандурист, который подобно древним рапсодам, переходя из одного места в другое, воспевает подвиги отечественных героев. Я списал все, что он знал, и с удовольствием увидел шесть старинных песен, к которым впоследствии присоединил еще четыре таковых же…» На жаль, ми не знаємо ні імен, ні прізвищ цих кобзарів. Від Цертелєва нам відомо лише, що це були нащадки козаків Миргородського та Лубенського полків. Але, якщо виходити з їх віку (50 — 60 років), то стає зрозумілим, свідками, а то й безпосередніми учасниками яких важливих історичних подій могли вони бути. Адже на роки їхнього життя (приблизно 1765 — 1814) припадають і могутні селянсько-козацькі повстання, повстання в с. Кліщенцях та в с.Турбаях, і знищення Катериною ІІ Запорізької Січі, і закріпачення українського народу. В їх пам’яті збереглися і війни, в яких брали участь козаки, і трагічна доля «соловецького в’язня» — останнього кошового отамана Запорізької Січі П. Калнишевського, що перебував у підземному казематі Соловецького монастиря з 1776 по 1803 р., і безславний кінець Гетьманщини…

Тож і не дивно, що чільне місце в репертуарі кобзарів посіли історичні думи, в яких переплелося невмируще козацьке слово з гіркою тугою («Була колись Гетьманщина», «Дума про втечу трьох братів із Азова» та «Дума про Олексія Поповича або бурю, приборкану козаками на морі», цикл дум, присвячених Б. Хмельницькому), і сумні народні пісні «Про від’їзд козака з батьківщини», «Журба сестри за братом» тощо).

Видаючи думи, князь Цертелєв вважав, що робить патріотичну справу: «Якщо ці вірші, — писав він у передмові, — не можуть служити поясненням української історії, то, принаймні, в них видно поетичний геній народу, його дух, звичаї старих часів і нарешті ту чисту моральність, якою завжди відзначалися українці і яку вони старанно зберігають і сьогодні, як одиноку спадщину по предках, яка врятувалася від жадності сусідніх народів».

Що ж нового вніс своєю збіркою М. А. Цертелєв у вітчизняну фольклористику? Він вдосконалив і доповнив методи зібрання фольклору, якими користувалися його попередники (Львов, Богданович, Дмитрієв, Данилов та ін.). Якщо до нього зібрання казок і приказок «для увеселения читателей» являли собою безсистемне нагромадження героїчних, жартівливих, обрядових та любовних сюжетів, невдалих віршів, підроблених під народні, то у Цертелєва пам’ятки народної творчості записані точно і зберігають принадність і свіжість оригіналу.

Цертелєв відкрив своєю збіркою для широкого освіченого загалу українську народну поезію. В народних піснях і думах він бачив «піітичний геній народу, дух його, звичаї описуваного часу». Взагалі в піснях малоросійських все просто і благородно. Козак, розказуючи пригоду або відкриваючи почуття свої, не шукає порівнянь і подоб у місцях віддалених, але запозичує їх з предметів, що його оточують… Що стосується картин в цілому, то вони, крім вдалого вибору предметів, особливо відзначаються природністю і вірністю зображення.

Цертелєв, намагаючись зробити фольклорний матеріал зрозумілим, і доступним для читача, висловлювався за обов’язкові пояснення та критичні зауваження до матеріалу і робив це завжди сам. Так, наприклад, у збірці дум 1819 р. є хороша вступна стаття і попередні зауваження з приводу української мови («Справедливість вимагає зазначити, що наріччя малоросійське не менш інших придатне до поезії»), невеличкий украінсько-російський словник і коментарі до текстів.

Безперечною заслугою Цертелєва є те, що він рішуче відкидає думку, що народна дума тим краща, чим ближча до античних зразків. «Не лише греки і римляни вміли відчувати прекрасне…» Поезії класичній він протиставляє «поезію природну», яка «містить в собі силу вислову і чарівність гармонії», і, нарешті, Цертелєв укладає збірку з яскраво виражених патріотичних позицій. Про це переконливо свідчить епіграф, узятий із трагедії «Пожарський»:

И гробы праотцов, обычай их простой,

И стены, и камки, все, и даже самый дым

Жилищ отеческих, я сердцем чту своим.

Це ж підтверджують і заключні слова вступної статті: «…боюсь набриднути читачеві предметом, який для мене такий захоплюючий спогад про батьківщину, що сповнює душу якимось повним задоволенням…»

Вихід у світ «Опыта собрания старинных малороссийских песен» М. Ф. Сумцов назвав «однією з перших ластівок» «студіювання української народної словесності» і зазначив, що «хоч видавець був більше з дилетантів, ніж людиною науки, але для першого разу план був добрий і праця Цертелэва заслуговує поваги…».

Цікава і подальша доля дум, зібраних М. А. Цертелєвим. Незабаром вони були передруковані у збірках Максимовича, Антоновича і Драгоманова, стали широко відомими на Україні та за її межами. Лягли вони і в основу низки творів української класичної літератури першої половини XIX ст. Так, наприклад, у Шевченковій повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», в густій і тихій октаві стихаючої морської бурі героєві вчувається журлива мелодія народної думи «Про пирятинського поповича Олексія». Ця ж дума Є. П. Гребінці послужила для створення історичної повісті «Чайковський».

Незважаючи на те, що, окрім збірки «Опыт собрания старинных малороссийских песней», інші його твори не стали популярними і не мали великого культурного значення, зроблене ним безперечно заслуговує на повагу, адже саме Цертелєв привернув до народної поезії увагу Квітки-Основ’яненка і Максимовича, Срезневського і Метлинського, а згодом і лубенців М. Т. Симонова (Номиса) та В. П. Милорадовича. Він був «першою ластівкою», яка, як відомо, хоча і не робить весни, але безпомилково віщує її.